1944. Депортація кримських татар – 11 клас

Вчителька історії Антоніна Макаревич про:

02:38 Як росія століттями вимивала ідентичність корінних народів, гнала їх з рідної землі, а замість них приводила сіру покірну масу
05:22 Чому зараз кримські татари у Криму – меншість, хоча у 1783 році їх було 92%
08:10 Депортація-геноцид кримських татар 1944 року

Подивитися і почитати

Проєкт “Рідний Крим” від Ukraїner
Фільм Ахтема Сеітаблаєва “Хайтарма”
Кримський інжир. Чаїр : антологія / укладачі Алім Алієв, Анастасія Левкова. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 632 с.

Завдання до уроку

Прочитайте уривки з творів і дайте відповіді на запитання.

Уривок №1

“…Зима. Я, солдат переможної армії, повертався з фронту. Проїхав чи не половину світу. І побачене мене шокувало. Будинки, дороги, школи й театри, прекрасні до війни, лежали в руїнах. Люди, яких я зустрів, були охоплені страхом, болем, самотністю, злиднями й великою бідою… Я повинен був повернутися додому. Мене обіцяла зустріти моя Сафіє. Вона повернула б до мене своє білосніжне осяйне обличчя і радісно усміхнулася дивлячись великими, як море, блакитними очима. І два грайливих завитки з-під хустини, як і раніш, зачарували б мене. Вона одразу покликала б наших дітей. “Сулеймане, ось твої сини – живі та зда. рові. Я виконала свою обіцянку”, – сказала б вона. Але не скаже. Ніколи більше не зможе нічого сказати…

Я забрав тоді його з інтернату просто тому, що це був мій обовʼязок. Поки я воював, мій маленький хлопчик, потім моя Сафіє, мій будинок, моя земля – все зникло. Я пішов не на той фронт, я неправильно бився. Я воював у лавах радянської армії, та не зміг захистити те, що дійсно потрібно було захищати. Тож був приречений програти. Ніхто не переміг у цій війні. Жорстока образа душила моє серце, гнів і сум роздирали свідомість”.

Ельмаз Юнусова “Гіркі спомини“

Кримський інжир. Чаїр : антологія / укладачі Алім Алієв, Анастасія Левкова. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. – 632 с.

Уривок №2

“Ще вчора уявляв себе на борту літака, а сьогодні моє бажання здійснилося. Покійні батьки лише мріяли про повернення, та доля подарувала його нам.

Я дуже шкодую, що вони передчасно пішли в засвіти – батьки, брати, сестра, тисячі співвітчизників. І не побачили цих днів. Як же це прикро й несправедливо! Більшість людей у літаку – це депортовані пів століття тому хлопчики й дівчатка, які потрапили під колесо історії і залишилися живими… Тепер вони дорослі люди.

Як нас зустрінуть? На відібраній у нас Батьківщині в наших оселях мешкають зайди. Звісно, вони не хочуть, щоб ми поверталися. Вони нас не чекають. Але ми все ж мусимо повернутися. Людина, що живе без Батьківщини, подібна до листка, відірваного від дерева. Куди вітер подує, туди й летить.

Заледве встав із місця й пішов слідом за пасажирами, які звільняли салон літака. Ось я на землі. Зробив кілька кроків, опустив-ся на коліна і тричі поцілував її, рідну… І не я один. Інші теж відчували те саме. Всі плакали. Якийсь сивобородий літній чоловік лягає обличчям вниз, намагаючись обійняти землю, і починає ридати вголос, як дитина”.